Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Позивачка оскаржила до суду рішення територіального органу Пенсійного фонду України про відмову у призначенні пенсії у зв’язку з втратою годувальника їй та її дитині в розмірі 100 відсотків пенсії померлого годувальника, що розподіляється між ними рівними частками. Відмова відповідача мотивована тим, що народження позивачкою дитини із застосуванням допоміжних репродуктивних технологій відбулося після спливу 10 місяців з дня смерті годувальника.
Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги, виходив із того, що рішення відповідача є протиправним і підлягає скасуванню, оскільки позивачка та її дочка, яка є дитиною померлого годувальника, мають право на пенсію у зв’язку з втратою годувальника відповідно до ст. 36 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» у розмірі, визначеному відповідно до ст. 37 цього Закону – на двох та більше непрацездатних членів сім’ї – 100 відсотків пенсії за віком померлого годувальника, що розподіляється між ними рівними частками.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що померлий чоловік у розумінні норм чинного законодавства не був годувальником дитини, а її народження внаслідок штучного запліднення, що відбулося після спливу 10 місяців після його смерті, не надає їй права на пенсію у зв’язку з втратою годувальника.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду рішення суду апеляційної інстанції скасував, а рішення суду першої інстанції залишив у силі з огляду на таке.
Суд зауважив, що право пари зачати дитину і для цього вдаватися до репродуктивної медицини захищене ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, оскільки цей вибір є різновидом вияву приватного і сімейного життя (рішення ЄСПЛ у справах «С. Х. та інші проти Австрії» та «Кнехт проти Румунії»).
Тому суд не може втручатись у прийняття подібних рішень, адже це є прямим порушенням ст. 8 Конвенції, яка передбачає, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Також встановлено, що органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
При цьому, відповідно до ч. 7 ст. 7 СК України, дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
Згідно зі ст. 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року (в редакції зі змінами, схваленими резолюцією 50/155 Генеральної Асамблеї ООН від 21 грудня 1995 року), яку ратифіковано Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Отже, колегія суддів дійшла висновку, що право дитини, народженої в результаті штучного запліднення, що відбулося після спливу 10 місяців після смерті батьків (одного з батьків), які в розумінні ст. 36 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» є годувальниками, на отримання пенсії у зв’язку з втратою годувальника, як складової частини права на соціальний захист, яке гарантується, в тому числі, міжнародними зобов’язаннями України, не може ставитися в залежність із часом її народження, оскільки таке народження може відбутись і після спливу 10 місяців після смерті годувальника.
За таких обставин до спірних правовідносин підлягає застосуванню положення ч. 2 ст. 36 зазначеного Закону з дотриманням ст. 24 Конституції України та ст. 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року без дискримінації за ознакою часу народження та способу запліднення, тобто без прив’язки до народження дитини до спливу 10 місяців з дня смерті годувальника.
Постанова Верховного Суду від 19 жовтня 2022 року у справі № 420/5/22 (адміністративне провадження № К/990/20141/22) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/106840444.
_03_03.png)
